Головна СТАТЬИ Методологія гомеопатичного методу терапії
Методологія гомеопатичного методу терапії

Мощич О.П.
Київська медична Академія післядипломної освіти ім..П.Л.Шупика
„Лікувати не хворобу, а хворого” – важливий принцип медицини, її визначаючий напрямок, який викладається кожному медику в „Alma mater”, даючи головний орієнтир пошуку шляхів допомоги недужому в діяльності цілої медичної галузі. Як це робити, яким шляхом  цього досягати, які засоби застосовувати ? – актуальні питання сучасної світової системи охорони здоров’я, в тому числі і в нашій державі. Найновітніші засоби фармакотерапії можуть вирішити питання боротьби зі збудниками багатьох хвороб, важких  і менш небезпечних, заразних і тих, які не передаються  іншим людям, будучи небезпечними лише для конкретного пацієнта. Водночас відповісти на питання, якого пацієнта лікувати пеніциліном, гастрофармом, чи супрастином худого чи повного, блондина чи брюнета, швидкого чи повільного, високого чи низького, стрункого чи згорбленого, замкнутого чи відкритого, сангвініка чи холерика, невідомо. Те, що лікування має бути індивідуалізованим, чи навіть персоніфікованим знає кожний медик.  Водночас розуміння цього терапевтичного підходу може бути різним. Наприклад, індивідуалізація фармакотерапевтичного напрямку медичної практики враховує кожний діагноз у конкретного пацієнта, призначаючи комплексну терапію в залежності від виявлених захворювань. Так недужий, у якого виявили хронічний гастродуоденіт з підвищеною кислотоутворюючою функцією шлунку, дискинезію жовчевивідних шляхів по гіперкінетичному типу, гіпертонічну хворобу, хронічний обструктивний бронхіт, вегетосудинну дистонію, варикоз вен нижніх кінцівок, хронічний шийний остеохондроз, парадонтіт, короткозорість середньої ступені відповідно отримає від вузьких спеціалістів принаймі кілька фармакологічних засобів на кожну окрему патологію. Такий підхід може спричинити до поліпрогмазії і потребує неабиякого здоров’я  пацієнта, який мусить прийняти відповідний перелік препаратів, кількість яких може сягнути кількох десятків. Якщо для фармакотерапевтичного лікування властивий нозологічний підхід під час призначення лікування (діагноз – ліки), то для гомеопатичного лікування властиво не тільки врахування наявних діагнозів, але і врахування індивідуальності клінічної картини перебігу кожного захворювання у конкретного хворого, залежність прояву клінічної симптоматики від впливу факторів навколишнього середовища (наприклад від часу, температури, харчування, емоцій  та інш.). Гомеопатичні ліки будуть призначені з додатковою індивідуалізацією для конкретного випадку з врахуванням особливостей самого недужого, його конституції, будови тіла, характеру реактивності, нервової збудливості, схильності до інших захворювань, особливостей перебігу актуального на момент звернення та інших менш важливих (з точки зору пацієнта) захворювань та інших індивідуальних властивостей. На врахуванні  таких даних базується практичне застосування підходу гомеопатичної терапії до лікування не хвороби, а хворого.   
Для одужання не всякі шляхи придатні. При цьому не завжди найкоротший шлях є найкращим. Не завжди ліквідація чи послаблення деяких симптомів сприяє покращенню перебігу чи прогнозам кінця захворювання.
М.В. Войно-Ясенецький писав про зміни тканин легень при пневмонії: "Звичайно, інфільтрація тканин легень під час пневмонії лейкоцитами по суті глибоко патологічна, але вона відповідає потребі моменту, а отже, вона  нормальна". З висоти накопичених теоретичних і практичних знань і досвіду сьогочасної медицини  можна стверджувати про те, що існують принаймі два основних шляхи перебігу захворювання. Існує „нормальний фізіологічний перебіг” хвороби зі своїми етапами, що завершуються одужанням, тобто не супроводжуються невідновними змінами в органах і системах. При цьому організм застосовує такі захисні механізми адаптації, які використовують оптимальні шляхи перебігу хвороби, що забезпечує під час гострої хвороби найбільш якісне і повне одужання, найсприятливіший перебіг хронічних захворювань. Водночас існує другий – „патологічний” варіант перебігу хвороби, коли відбуваються невідновні процеси, що запускають „патологічне коло”, спричиняють глибокі морфологічні зміні, що приводить до хронізації хворобливого процесу,  інвалідизації  пацієнта, спричиняє потребу фактично пожиттєвого лікування, яке може давати лише короткочасний ефект і бути лише симптоматичним (а отже лікування при цьому може бути тільки хвороби, а не людини). У  врахуванні всього спектру конституційних особливостей пацієнта знаходиться основа лікування не хвороби, а людини. В цьому є сама сутність гомеопатичного підходу до терапії, медичного напрямку спрямованого на оптимізацію хвороби - забезпечення виходу людини з хвороби з найменшими "втратами" як для вражених органів, так і для організму в цілому.
Мабуть з часу початку історії людства, а паралельно і з початку історії медицини багато дослідників присвячували свої пошуки, а навіть і життя вивченню процесів старіння, його механізмів, пошуку шляхів продовження життя. І.І. Мечніков вважав, що старість не  є процесом фізіологічним, а хронічною хворобою, від якої важче понад усе знайти ліки. Характер внутрішніх протиріч вікових процесів, співвідношення процесів регулювання, реагування і пристосувань визначають багатогранність метаболічних, структурних і функційних зрушень під час старіння. Виявляється, що навіть однаковий рівень деяких показників обміну речовин  і функції організму забезпечується в різному віці завдяки різним механізмам, направленим на забезпечення збереження гомеостазу. Для його забезпечення в процесі вікових „потрясінь” мобілізуються усі механізми адаптації. Старіння характеризується прогресуючим погіршенням надійності регуляції гомеостазу, пониженням можливостей адаптаційних механізмів. Аналогічні явища відбуваються під час будь-якого захворювання, особливо при тих, що мають хронічний перебіг.
В гомеопатії немає препаратів, що діють безпосередньо на збудник захворювання, хоч його характер враховується на основі „патогенезу” гомеопатичного лікувального засобу. Гомеопатичні ліки діють на весь організм, підсилюючи його власні захисні, адаптаційні сили, допомагаючи організму самому прийти в стан рівноваги. Такий підхід під час лікування є надзвичайно важливим. Відповідно до Г.Селье:  ”Адаптивність є найбільш видатною характеристикою життя, більше за те біологічна адаптивність і є життям”.
Академік О.О.Богомолець писав:”...Фізіологічна система сполучної тканини є ніби коренем організму. Подібно до того, як від кореневої системи-гнилої, чи крупкої, могутньої або слабкої в значній мірі залежить ріст, розвиток, загальний вигляд, рослини, так і від стану фізіологічної системи сполучної тканини в значній мірі залежить загальний вигляд і фізіологічна реактивність (конституція) людського організму”. За біохімічним характером і мікроскопічною будовою сполучної тканини О.О.Богомолець виділяв чотири типа конституції людського організму: ліпоматозний (ожиріння), пастозний, або лімфатичний (вогкий, рихлий), астенічний (з тонкими, ніжними тканинами), фіброзний (зі щільною, кріпкою сполучною тканиною). Відповідність людини одному із зазначених чотирьох типів в значній мірі визначає його схильність до тих, чи інших захворювань, його „шанси на довголіття”.
При співставленні гомеопатичних підходів до розуміння конституції хворого, які нараховують понад 200 років, і основ вчення про конституції О.О.Богомольця, сформульованим понад 60 років тому, можна відмітити багато спільного в розумінні „сутності” людського організму.  Крім „тканинного” розуміння конституції відповідно до вчення С.Ганемана . поняття гомеопатичної конституції включає особливості психоемоційного стану і реагування. Різні тканини організму мають і різний онтогенез. Водночас можна сказати, що в певній мірі ембріогенез повторює еволюцію живого. Визнання наявності ієрархії живого, ієрархії тканин створює передумови для розуміння підлеглості і послідовності, взаємозалежності і взаємообумовленості патологій. Лікарям відомий факт подвоєння або потроєння враження органів при деяких хворобах (системних, спадкових...). Розуміння ієрархії патології дозволяє відмовитись від призначення декількох препаратів за кількістю нозологій. Для досягнення позитивного ефекту достатньо в таких випадках одного лікувального засобу. Це тим більше необхідно, оскільки поліпрагмазія може сприяти як прогресуванню наявного, так і розвитку нового патологічного процесу.  Наслідком поліпрагмазії може бути у великій мірі хронізація захворювань, яка привела до того, що співвідношення гострих до хронічних захворювань з початку ХХ сторіччя до кінця ХХ сторіччя (за даними ВОЗ) змінилось з 50:50  на 10: 90 в сторону хронізації. Говорячи про „тропність” гомеопатичних ліків до тканин, ми маємо на увазі їх взаємозв’язок з патологічними змінами, що відбуваються в тих, чи інших тканинах, з їх генезом, механізмом розвитку і патоморфологічною сутністю. З кожним роком зростає кількість нозологічних форм захворювань. Технічних прогрес сприяє, або і спричиняє виникнення сотен і тисяч „нових” хвороб, синдромів і симптомів. Разом з тим підтверджується доречність твердження класичної медицини про існування значно меншої кількості захворювань, у порівнянні з кількістю відомих нозологічних форм. В теорії хронічних хвороб, міазмів С.Ганемана очевидним є не зв’язок захворювання зі збудником-причиною, а сутністю конкретної патології, реактивністю, типом реагування (слабке, надмірне і викривлене (спотворене), що спричиняють до клінічних проявів подібних до чесотки, гонореї, або сифілісу. Гомеопати в щоденній практичній роботі враховують системну ієрархію патології. Засновник гомеопатії неодноразово вказував на пріоритет психічних симптомів під час підбирання терапії, підкреслюючи необхідність врахування особливостей всіх соматичної  і психічної симптоматики. С.Ганеман висунув положення про можливість трансформування соматичної патології в психічну і навпаки, виникненні соматичних хвороб на основі і внаслідок порушень  психічного характеру.  Дослідження вчених ХХ століття  багато в чому підтвердили положення С.Ганемана, висунуті понад 200 років тому. Так протягом останніх десятиліть в світовій медицині частіше і частіше говорять про „психосоматичну патологію”. Слід відмітити сучасне розуміння гомеопатичного визначення конституції – як „вродженої і набутої душевної і соматичної організації людини, як комплексу особливостей його системного реагування, „слабкі місця” його реактивності, чутливість до різного виду факторів, схильність до різних патологічних процесів і реакцій”. С.Ганеман визначав „здоров’я” як  впорядкований стан динамічної рівноваги усіх життєвих процесів, як внутрішню, так і зовнішню гармонію людини. В преамбулі статуту ВОЗ записано: „Здоров’я - це стан повного фізичного, духовного і соціального благополуччя, а не тільки відсутність хвороб, або фізичних дефектів”. За великої різниці в часі цих двох визначень (понад 1,5 сторіччя) за змістом вони практично ідентичні.